1918 рік — в Українському Києві розмовляти Українською було небезпечно

2975

Українська UK English EN Deutsch DE Français FR Беларуская мова BE Nederlands NL Русский RU
+++ в karmus для репосту

1918 рік - в Українському Києві розмовляти Українською було небезпечно

«Говорить на улицах на украинском языке стало опасно»… Шту́рм Ки́єва в сі́чні 1918 ро́ку — військова операція по захопленню міста Києва у ході першої радянсько-української війни. Тривав протягом 23 січня (5 лютого) — 26 січня (8 лютого) 1918 року. Руйнування більшовиками столиці України, масові розстріли та мародерство — прийшла «червона Росія», прийшов «руський мір»…

Людям зі слабкою психікою навіть не відкривати. З життя упирів (18+)

Завершився захопленням Києва військами Ради народних комісарів РРФСР та їх прибічниками із так званої Української Народної Республіки Рад. Уряд Української Народної Республіки полишив Київ. Наслідком захоплення були також масові розстріли міського населення та демобілізованих офіцерів колишньої російської імператорської армії, що перебували в Києві, але не брали участі у цьому збройному конфлікті, зберігаючи нейтралітет.

Більшовицькі війська в лютому 1918 року здобували Київ під гаслами «Смерть буржуям и украинцам!»
Більшовицькі війська в лютому 1918 року здобували Київ під гаслами «Смерть буржуям и украинцам!»

— Жителей не жалеть, они нас не жалели, они терпели хозяйничанье гайдамаков. Мы всех их перестреляем и перережем. Мы им покажем. Нечего бояться кровоспускания. Кто не с нами, тот против нас, — цитувала більшовицького командувача Михайла Муравйова, дві «революційні армії» якого 4 лютого 1918 року підійшли до Києва, секретар армійського комітету Люсіль Цванґер.

Муравйов виступали перед своими солдатами. Того ж дня, вже перебуваючих в Дарниці, видав наказ № 9, Який завершувався так: «Військам обох армій наказую нещадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали нейтралітет, повинні бути негайно розформовані, їх майно передати в военнореволюціонний комітет гір. Києва ».

Опівдні більшовицька артилерія з лівого берега розпочала гатити по місту з великокаліберних гармат. Найбільше цілили по центральній частині — «районах проживання буржуазії». «Центральна Рада відбувала свої засідання серед найстрашнішої канонади, — пише у спогадах історик Дмитро Дорошенко. — Часами не можна було вийти з головних дверей: більшовицькі гармати намацали будинок Педагогічного музею й били по ньому та по ближчому районі. Доводилося пробиратися двором і бічними вулицями».

«Я приказал артиллерии бить по высотным и богатым дворцам, по церквям и попам, — рапортував за кілька днів Муравйов Леніну та своєму безпосередньому командирові Володимиру Антонову Овсієнку. — Я сжег большой дом Грушевского, и он на протяжении трех суток пылал ярким пламенем». Шестиповерховий будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського на вулиці Паньківській, неподалік університетського Ботанічного саду — найвищий у цій околиці, — був зручною мішенню для більшовицького бронепоїзда, що вів обстріл з боку товарної станції. Він вигорів від першого поверху й до останнього. Вогонь знищив цінну бібліотеку Грушевського, колекції меблів, старовинного скла й килимів. У мансарді згоріли художні збірки маляра й архітектора Василя Кричевського.

Зараз відбувається двадцять друга за рахунками Російсько-українська війна

Боротьба за Київ тривала до 8 лютого — за переправи через Дніпро, залізничний вокзал, Печерськ. За цей час по місту випустили п’ять-шість тисяч снарядів. Українські війська відповідали з тригарматної батареї зi станцiї Київ ІІ — Товарний, а також із двох важких гармат на Софiйському майданi. Та коло двох тисяч вояків, вірних УНР, — залишки Богданівського, Полуботківського, Дорошенківського, Богунівського й Гордієнківського полків, Гайдамацького коша Слобідської України, куреня Січових стрільців, вільного козацтва та чорних гайдамаків — не могли довго чинити опір більш ніж учетверо чисельнішим силам Муравйова. Його обидві армії мали вісім з половиною тисяч чоловік, 48 гармат, два бронепоїзди й чотири броньованих автомобілі. Окрім того, із початком обстрілу в Києві знову повстали «арсенальці». Зайняли Печерську лавру й допомогли «першій армії» перейти через Дніпро.

У ніч на 8 лютого більшовицькі частини захопили центр міста. Комендант Києва Михайло Ковенко, який фактично командував обороною, оголосив евакуацiю. Відступали на захід Святошинським шосе — у бік Житомира. За військом вирушили міністри Української Народної Республіки й кілька десятків членів Української Центральної Ради на чолі з професором Михайлом Грушевським.


«Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок — багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут криваву баню, — пише Дмитро Дорошенко. — Вривались в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або по дорозі». Подібну картину Києва після вступу туди військ Михайла Муравйова описує й єврейський діяч, юрист Олексій Ґольденвейзер у спогадах, виданих 1921 року в Берліні: «Когда стихла канонада, и в город вступили большевики, и в последующие дни нам было не до спокойных наблюдений и параллелей. Эти первые дни были полны ужаса и крови. Большевики производили систематическое избиение всех, кто имел какуюлибо связь с украинской армией и, особенно, с офицерством. Произведенная незадолго пред тем регистрация офицеров имела в этом отношении роковые последствия: многие предъявляли большевикам свои регистрационные карточки и это вело к неминуемой гибели. Солдаты и матросы, увешанные пулеметными лентами и ручными гранатами, ходили из дома в дом, производили обыски и уводили военных».

1918 рік - у Києві розмовляти Українською було небезпечно

Микола Ковалевський — член Української Центральної Ради й міністр продовольчих, а згодом земельних справ в уряді УНР — не зумів евакуюватися й залишився в місті. Він обзавівся фальшивими документами і працював під виглядом продавця в молочарні на Малій Васильківській. «У Маріїнському парку, де стояв самітний царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Полуянова, — пише він у спогадах. — Сюди звозили червоногвардійці арештованих киян і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали. Арешти відбувалися без всяких правил — той, хто здавався підозрілим з яких-небудь причин — попадав у ЧК, а Полуянов не робив жодного слідства і давав наказ розстріляти. В багатьох випадках було стверджено, що червоногвардійці, затримуючи киян, одразу їм дивилися на руки. Якщо рука не мала слідів фізичної праці, це вже було достатнім доказом, що затриманий був ворогом пролетаріяту… Число жертв большевицького терору ніколи не було усталене, але воно сягало на підставі наших обрахунків щонайменше п’яти-шести тисяч. Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками».

У 1922 му з України вівезлі скарби, Цінність якіх дорівнювала золотому запасу Російської імперії 1915 року

«Киев потонул в крови, — свідчила через кілька місяців Наталія Лісовська, яка працювала в політичному відділі Першої революційної армії. — Кроме расстрелов, Муравйов везде с собой приносил дух грабежа, мародерства, потакал пьянству. В Киеве я не видела ни одного расстрелянного одетого. Известны случаи расстрела буржуя изза пальто. И все это заранее обещал Муравьев: «Киев будет ваш».

Грабунків у місті ніхто й не намагався зупиняти, бо різноманітні «штаби» й усілякі «командири» самі брали в них участь. «Многие хвалились тем, что „достали“ 30 тысяч, золотые часы и так далее, — розповідала секретар комітету Першої революційної армії Люсіль Цванґер. — Рассказывали с большой гордостью, сколько патронов расстреляли таким образом. В общем, грабили, пили, расстреливали без зазрения совести».

1918 рік - у Києві розмовляти Українською було небезпечно

А член комітету Першої революційної армії Єфім Лапідус свідчів: «Ад'ютант Муравйова Драгомирецький з'явився на станцію Товарна, де стояли солдати 11го Сибірського стрілецького полку і охороняли вагони. Драгомирецький відкрив вагон, в якому перебувала мануфактура і крикнув: "Чого стоїте, йолопи? Беріть все. Все - ваше ". Ті, що стояли тут проїздом солдати все розграбували. Сам Драгомирецький взяв собі перший шматок матерії. Муравйов звертався до червоногвардійцям в Києві: "Беріть, грабуйте, все - ваше". Я це чув сам. Всі квартири по Олександрівській вулиці до Хрещатика були розграбовані ».

«Живий і веселий Київ став якимсь понурим і мовчазним, — пише Микола Ковалевський. — Розвалені й напівзруйновані під час артилерійського обстрілу будинки і згарища пожарів виглядали, як відкриті рани, і викликали дуже сумне враження. В більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. На вулицях, на яких раніше бурхливим потоком пересувалася густа юрба людей, було тепер порожньо. Денеде промайнула постать якогось киянина, що швидко десь зникав. Не було руху трамваїв, а порожніми вулицями інколи з гуркотом пролітали великі тягарові машини з червоногвардійцями».

Західна Україна, Львів — 1941 рік, як НКВД вбивало Українців

«Портрети Шевченка зривали зі стін і топтали ногами, — пише у спогадах, виданих на еміграції, історик Микола Полетика, який тоді був студентом Київського університету. — Говорити вулицями українською мовою стало небезпечно. Київські газети друкували списки розстріляних українських соціалістичних діячів». Подібно свідчивши свіжими слідами, 10 травня 1918-го, і голова ВУЦВК — «парламенту» радянської України — Микола Скрипник: «Особливо розстрілювали всіх тих, у кого знаходили посвідчення, написані українською мовою, так що складалося враження у населення, що „ремнівці“ борються загалом з українцями. Мене самого якийсь загін затримав і хотів було розстріляти тому, що я показав їм посвідчення українською мовою. Але мене врятувала та обставина, що при мені було посвідчення від центральної ради заводських комітетів Петрограда та ще тому, що один із солдатів знав мене особисто».

1918 рік - у Києві розмовляти Українською було небезпечно

Мало не вбили в ті дні й іншого українського більшовика — Володимира Затонського. «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище, — писав він у спогадах, надрукованих 1929 року в журналі „Літопис революції“. — Ми ввійшли у місто: трупи, трупи й кров… Тоді розстрілювали всіх… Просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, — тоді ж це просто на вулиці робилося, — коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата — члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».

Із тодішнього червоногвардійського фольклору:

Ех, яблучко, збоку червоне.

Що Україні кінець -

Річ ясна ...

Є свідчення, що Києвом їздив броньовик із надписом «Смерть украинцам!» Поплатитися життям можна було навіть за «малороссийские усы». Письменник Валер’ян Поліщук навесні 1918-го занотував у щоденнику: «Я був за большевиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. — це мене дуже обурило, і тепер я зненавидів оту „красную гвардию“, що не питає хто ти, може, по міркуваннях большевик, а тільки український — зараз розстрілює».

11 лютого по місту розклеїлі наказ № 14 Михайла Муравйова: «Вулична боротьба скінчилася. На Україні створилася нова влада в особі Народного Секретаріату, а в місті - Ради робітничих і солдатських депутатів і ВоенноРеволюціонного комітету. Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, всемірно підтримуємо силою цих багнетів і моральним авторитетом революційної соціалістичної армії ».

Через тиждень після встановлення нової влади літературознавець Сергій Єфремов писав про ситуацію в місті: «Київ набирає типового вигляду повойованого міста. Життя завмирає. Всі заходи і всі зусилля людності прямують тільки до того, аби якось проживотіти. Хвости за харчовими продуктами доходять до грандіозної вже міри. Фінансова криза паралізує ще більше розпачливі зусилля. Десятки категоричних і суперечливих один одному наказів, яких фізично не може людність виконати, вносять ще страшніший розгардіяш і до краю поплутали розуміння того, якими способами громадянство може задовольняти свої потреби».

У ніч на 9 лютого 1918го делегація УНР підписала в Бересті мирний договір із країнами Четверного союзу, яким фактично була визнана самостійною державою. Німецькі війська розпочали просування Україною, звільняючи її територію від більшовиків. 14 лютого до них приєдналися частини австроугорської армії. 1 березня 1918го українські, а наступного дня австронімецькі війська ввійшли до Києва. Більшовики відступили на Лівобережжя. 3 березня російський Раднарком теж підписав угоду із країнами Четверного союзу, за яким мав негайно вивести свої війська з України, припинити будьяку агітацію й пропаганду проти УНР й укласти з нею мирний договір.

Публічні страти в СРСР. Public executions in the USSR. Архівна кінозйомка НКВД

«Трехнедельный налет Муравьева на Киев в феврале 1918 года был непосредственным и ярким проявлением буйной молодости большевизма», — пише Микола Полетика. Безчинства військ Михайла Муравйова занепокоїли як ідейних більшовиків з його оточення, так і членів маріонеткового радянського уряду України. Пішли сигнали нагору: мовляв, поведінка «революційних військ» у Києві не сприяє поширенню «революційних ідей». 19 березня 1918-го в Москві на прийомі в голови Всеросійської ЧК Фелікса Дзержинського члени колишнього армійського комітету Першої революційної армії звинуватили Муравйова в розправах, розстрілах, самодурстві, наданні воякам прав на пограбування здобутих міст і сіл.

Наприкінці квітня Муравйова заарештували. Спеціально створена слідча комісія допитала десятки очевидців і зібрала декілька сотень сторінок свідчень. У тому числі й членів створеного більшовиками уряду України — народних секретарів Євгенію Бош, Володимира Затонського та Юрія Коцюбинського, представників вищого військового командування, а також дрібніших командирів і рядових червоногвардійців. Та за Муравйова заступився Володимир Антонов-Овсієнко й інші покровителі. Його методи боротьби були ефективними для більшовиків. Окрім того, і Ленін, і його оточення розуміли формальність створених ними українських органів влади й підтримали свого. Тож попри всі звинувачення, 9 червня 1918-го президія ВЦВК — більшовицького «парламенту», — заслухавши доповідь представника слідчої комісії, ухвалила справу Муравйова закрити за відсутністю складу злочину. Матеріали слідства здали в архів.

Терористи з росії і їх холуї з Донбасу знущаються над тілом вбитого Героя. Відео 18+

«Терор проводився по всій жорстокості, яка тільки може бути. Деякі вулиці були завалені трупами убитих гайдамаків, офіцерів, вільних козаків, а також і випадкових перехожих. Кілька днів вони залишалися неприбраними ... Розстрілювали і невинних, бо зазвичай розстріли проводили п'яні матроси та солдати армії Ремнева за наказом п'яних начальників. Начальники штабів і коменданти мінялися щодня і часто навіть по кілька разів на добу ... Мені, котре складалося тоді членом Київського штабу червоної гвардії, доводилося бути свідком безперервного п'яного розгулу і безчинств червоногвардійців загонів Ремнева, Муравйова та ін. Займалися вони реквізиціями, арештами, розстрілами і навіть обеззброєння місцевої червоної гвардії, яка складалася виключно з робітників заводів, членів партії більшовиків ».

Із заяви члена Київського штабу Червоної гвардії Івана Тягая, написаної 18 травня 1918-го для ВЧК під час слідства над Михайлом Муравйовим

«Ми на практиці знаємо, що є завоювання України Совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.

Ми добре пам’ятаємо плакати з написом «Смерть буржуям и украинцам», ми знаємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе вчителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх в тому, що вони викладають «контрреволюционную дисциплину», —

писав часопис «Червоний прапор» — орган українських соціалдемократів (лівих) — 14 лютого 1919 року про політику більшовиків в Україні наприкінці 1917 — на початку 1918-го. Це була перша війна більшовицької Росії проти Української Народної Республіки

-

Ярослав Файзулін, кандидат історичних наук; фото: Музей Української революції 1917–1921 років; опубліковано у виданні журнал «Країна»


Допомога антимосковському українському сайту (за бажанням) / Допомога сайту (При бажанні і наявності коштів):
реквізити: картка "ПриватБанк" № 5168 7456 0964 2191 - Карта “Монобанк“ № 4441 1144 2246 2422





:
87 запитів за 0,275 секунд.