Ціна на право називатися Українцями

1999
  • 43
    Поделились

Виринає з пам’яті картина з минулого. Січень 1991 року. Луцьк, будинок політосвіти (нині історичний факультет СНУ). Тут проходить обласний день депутата. Зібралося понад 500 народних обранців різного рівня.

«Час проведення цього заходу збiгся з днями жалоби і поховань литовців, яких озброєні до зубів десантники силою багнетів і прикладів, а також «закатуванням» танками і бетеерами в асфальт на площах і вулицях Вільнюса вчили «любить советскую Родину».

Ціна на право називатися Українцями
Василь Сліпак, боєць ДУК «Правий сектор» з позивним «Міф», він же — відомий у світі оперний співак, соліст Паризької опери, який облишив кар’єру артиста і повернувся в Україну, щоб померти за неї. Василя убив ворожий снайпер 29 червня цього року…

Під час проведення цього заходу один iз моїх колег-депутатів Євген Шимонович (лікар-психіатр, на жаль, уже покійний. — Авт.) встав і запропонував вшанувати пам’ять усіх полегли хвилиною мовчання (серед загиблих виявився також один десантник). Пам’ятаю — на весь зал із 500 «найдостойніших» нас встало лише чоловік 15-20. «Хвилина мовчання» наповнилася диким гигиканням, тупотінням, блюзнірськими вигуками, свистом…» — згадував цю подію у своїй книзі, присвяченій 20-річчю Народного руху України, один із лідерів Волинського РУХу Ігор Семенюк.

Він прокоментував тоді таку поведінку своїх земляків одним реченням: «Приречене суспільство». Хотілося б, щоб він помилився…

Як час показав, дарма тішилися й сподівалися, що нас омине ця чаша, що тихенько пересидимо лиху годину і якось воно буде. Росія і не збиралася нас випускати зі своїх братніх обіймів. Дякуємо, що не задушила танками у 1991-му, як душила литовців.

Запомнить навсегда: 25 битв за Украину

Зате надолужила тепер, через двадцять три роки. І тепер кривавий російський чобіт топче українську землю, навiть не соромлячись.

І саме Литва однією з перших простягнула у важку хвилину руку допомоги українцям, забираючи на лікування до себе поранених і покалічених наших солдатiв, послідовно і найактивніше відстоюючи українські інтереси в ЄС та інших міжнародних організаціях. Бо вона як ніхто знає ціну «братньої російської любові».

У Бога нічого не відбувається просто так. Хай тепер волинським депутатам, яким у 1991 не вистачило чи то мужності, чи елементарної клепки в голові, буде соромно за своє січневе блюзнір­ство.

Тепер уже ніхто не скаже, що наша незалежність двадцять п’ять років тому впала нам у руки майже задарма. І наше покоління платить свою ціну за право називатися українцями, за право дихати вітром волі та свободи, за право мати свою державу, як платили колись діди та прадіди.

Украина воевала с фашизмом еще тогда, когда коммунисты проводили с ними совместный парад в Бресте.

Але хтось же запустив цей меседж, що українцям незалежність впала з неба, як манна небесна! Без крові, без війни, без жертв. Комусь явно було вигідно, щоб ми в це повірили. Щоб приспати нашу пильність.

Щоб спочили на лаврах і тішилися тихенько своїми вишиванками й шароварами, як тішилися колись, коли нам кидали щось на відкуп iз російського барського столу, щоб приспати. Он у Києві у 1939 році встановила радянська влада пам’ятник Тарасу Шевченку на місці пам’ятника царю Миколі І — чим хохлам не подарунок? Навпроти — університет святого Володимира, який теж названо ім’ям Тараса.

«Дуже зворушливо. Чого б ще хотіти кращого? Лишень у тому університеті того імені так мало знайдете Шевченка. В мові, в дусі, в ідеї. Зате там багато Миколи І. Тут повно Шевченка. Сквер його імені, бульвар його імені, район його імені. «Нас тьми і тьми», як казав Блок. Але як мало «нас» на вулицях, де ніхто не говорить мовою того «пісателя». І в цьому вся суть». Такою побачив українську столицю після вимушеної еміграції відомий письменник Улас Самчук у далекому 1941.

«Святая инквизиция» РПЦ МП- убийства «по воле Божьей» (ВИДЕО)

І ніби про нас, сьогоднішніх. Навіть пам’ятники Кобзареві у кожному українському місті не врятували Україну від тотальної русифікації, наслідки якої ми пожинаємо досі.

Попри гіркі уроки історії, попри сотні змарнованих років, невже ми щиро продовжували вірити, що по-сусідству в нас — старший брат, який не покине у біді, підставить своє сильне плече? Ми ж ніби з ним одної крові, одної віри? У нас спільне минуле, і ми так довго жили в одній країні?

Після всього, що цей «брат» творив на українських землях, після моря крові та сліз, якими заливав нашу землю, вважаючи, що тільки він має одноосібне право розпоряджатися життям «братів-малоросів» , «дурних хахлов», які не вартують того, щоб мати свою мову, свою державу, невже нам геть засліпило, заціпило, замакітрилося, що нас укотре приспали?

І замість плеча ми вкотре отримали ніж у спину. У найважчу хвилину, найнесподіванішу. Зате тепер ніхто не скаже, що цього разу свою незалежність ми не скропили кров’ю. Скроплюємо щодня, як скроплювали інші «республіки-сестри великого СРСР» — молдовани, чечени, грузини. Хто­зна, хто в цьому списку з пострадянських народів стане наступним…

1 сентября в «ЛДНР»: гимн Украины на линейке и «перевоспитание» проукраинских студентов

Тому традиційне «Будьмо!» час уже змінити на «Не забудьмо!». Не забудьмо, про що казали й попереджали мудрі люди, які не жаліли живота свого за вільну Україну.

«А щодо нас — ніяка холера нас ще не здушила і не здушить. Ми плем’я хоч і м’яке, але глевке і нас так легко не проковтнеш. Розуміється, що після цього прочухана і цієї, вибач, побєди, кацапня задере носа, але час нам шепче, що скоро й на неї прийде амінь. Часи колоніяльности «форбай».

А ми їм з Божої ласки також поможемо. І я чомусь все ще вірю. Уяви собі, навіть я вірю, що та дурна Європа одного разу отямиться. Що вона ще не з’їхала з глузду остаточно, як це сталося з богоносним фюрером німців. А наше діло поки що шляпа.

Партизани поможуть ще на певну кількість панахид, але пам’ятай! Наша справа ще не програна! Ми ще повернемося! Це пам’ятай ! Ми тут забули свою люльку. Вони сюди прийдуть. Це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників.

Пропаганда без моральных устоев. Грязные приемы российских пропагандистов

А ми повернемося по люльку і всі ті пам’ятники зметем на смітник. Це станеться». Ці слова належать відомому письменнику, автору «Холодного яру» Юрію Горліс-Горському, а сказав він їх iще в 1943-му, коли стало ясно, що Гітлер програє війну Сталіну й ні про яку вільну Україну більше не мріялося. Але як же треба було любити свою землю, щоб навіть у тих умовах суцільної безнадії так вірити в неї!

Ще один геополітичний прогноз був зроблений його побратимом Уласом Самчуком. Його варто час від часу перечитувати європейським політикам, особливо тим, кому не терпиться зняти санкції з Росії, принісши вкотре у жертву Україну: «Український народ, як і всі народи нашого континенту, має свою гордість, свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть це так чи інакше заперечити.

Це приносило лишень одно: довготривалі кризи, жертви, безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових. Ті, було, переконали себе, що Україна — це тільки Малоросія. Помилились. Україна — жива діюча дійсність, яка домагалася свого права і яке їй по глупості насильників завжди відмовлялося. А без такого права не може бути здоровою не лишень Україна, а й ціла Європа. Все одно, як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було, так є і так буде».

Россия предавала Украину всегда.

«Ніхто не скаже, що ми щось боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю і ми тепер , чуючи кожним атомом душі нашої її запах — ми любимо, ми горимо, ми хочемо. Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не наша химера. Це є зов крови, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: «Будьте!»

…Їм не судилося повернутися по українську люльку. Уже внуки і правнуки підхопили її і тримають сьогодні на своїх мужніх плечах. Солдати — на сході України, б’ючись із російським окупантом, а ми — кожен на своєму місці. Будьте! І не забудьте…

Ніна РОМАНЮК


Загрузка…

ПОДЕЛИТЬСЯ

:
Загрузка...
60 queries in 2,409 seconds.