Провідники в полон не здавалися

998
  • 48
  •  
  •  
  •  
  •  
  • 20
  •  
  •  
  •  
    68
    Поделились

Якщо Петра Легкого, чий життєвий шлях наближається до 80–річної відмітки, запитати, яким, на його думку, має бути справжній український патріот, він, не вагаючись, відповість: «Таким, як мій брат Григорій». Хоча кревні узи з окружним провідником ОУН Борисом (псевдо Григорія), за голову якого НКВС обіцяв велику грошову винагороду, для всієї родини Легких із приходом совітів обернулися жорстокими утисками. За цю спорідненість найстаршого в їхній багатодітній сім’ї брата Василя радянська Феміда позбавила волі на чверть століття.

Два відважні провідники Борис (ліворуч) і Сталь. (Фото автора.)
Два відважні провідники Борис (ліворуч) і Сталь. (Фото автора.)

Молодий провідник — надія Степана Бандери

Ким же був уродженець розташованого на межі Тернопільської та Івано–Франківської областей опільського села Слав’ятин Григорій Легкий, якому вище керівництво у 22 роки довірило очолити Коломийський окружний провід ОУН? І він успішно керував націоналістичним підпіллям на чималій території Прикарпаття, до якої належала й гірська Гуцульщина, з середини 1944–го по жовтень 1950–го, тобто до своєї загибелі. Про його високий авторитет серед членів Центрального проводу ОУН і винятковий конспіративний хист свідчить хоча б той факт, що в повоєнні роки Борис за викликом Степана Бандери двічі навідувався у Мюнхен та раз у Лондон. Він блискуче виконав ці складні завдання, нелегально перетнувши кордони кількох країн. Востаннє головний провідник ОУН доручив Борису, зважаючи на поширення під натиском беріївських спецслужб епідемії зрадництва, створити в лоні підпільної Організації українських націоналістів надсекретну структуру, яка б продовжувала розпочату справу в нових умовах. Не встиг. У косівські гори на місце дислокації штабу Бориса наближений до нього юда привів каральну експедицію червонопогонників. Борис із вірними друзями відстрілювався до передостаннього патрона. Останній, за незламною традицією мужніх повстанців, залишив для себе — провідники в полон не здавалися.

Про фатальний бій з енкаведистами та про інші подробиці братової підпільної діяльності Петро Легкий дізнався вже в роки незалежності України. Тоді почав ретельно вивчати доступні матеріали та зустрічатися з активними учасниками національно–визвольної боротьби, зокрема й з людьми, котрі з різних причин зголосилися співпрацювати з органами НКВС та КДБ, видаючи ворогові своїх бойових товаришів. «Коли Григорій у 1942–му назавжди залишав батьківську оселю, мені було дев’ять років, — пригадує пан Петро. — Він запам’ятався високим, голубооким юнаком. Де і що брат мав робити в подальшому, ніхто в нашій родині не знав. Батьки плакали. На прощання він обійняв їх зі словами: «Не гнівайтеся. Мушу йти, бо треба захищати Україну». Григорій був освіченою людиною: навчався у Станіславській гімназії, окрім рідної української, добре володів ще шістьма мовами. До речі, в нас удома були книги Тургенєва, Достоєвського, Толстого. Брат залюбки читав твори цих класиків і швидко вивчив російську мову».

Ще одна таємниця від сестри Катерини

Єдиною з родини, хто відтоді бачив Григорія, була його рідна сестра Катерина. Наприкінці весни 1950–го її, на прохання брата, підпільними каналами доставили в село Трач, що в Косівському районі. Зустріч відбулася в хаті станичного ОУН–УПА Василя Юзевича. Як згодом розповіла Катерина молодшому Петрові, Григорієве підпільне життя–буття, звісно ж, було важким. Та він ні на що не нарікав. У голосі чувся лише біль від того, що розпочата патріотами велика справа здобуття незалежності України навряд чи найближчим часом завершиться успішно. Він коротко оповів сестрі про те, як на початках його заарештувало гестапо й визволили побратими, про своє поранення під час бою з німцями на околицях Космача, про розгром мадярів, після якого угорський генерал Ференц Фаркаш де Кісбарнок погодився віддати повстанцям трофеї — велику кількість зброї, продовольства та одягу.

Катерині судилося побачити й посмертне фото Григорія. «В 1962–му я повернувся в Галичину після понад десятирічної роботи на залізорудних шахтах Кривбасу, й сестра відкрила мені ще одну таємницю, — продовжує Петро Йосипович. — Після загибелі Григорія енкаведисти без будь–яких пояснень посадили її в машину і привезли в Станіслав, де тримали під вартою три доби. Показали для впізнання фотографію вже неживого Григорія. Стало відомо, що мертві тіла двох провідників — нашого брата та керівника Буковинського окружного проводу ОУН Василя Савчака (псевдо Сталь) спершу літаком доставили в Київ, аби підтвердити їхню загибель, а потім повернули в містечко Яблунів, неподалік Коломиї. Дехто припускає, що обох повстанських командирів просто кинули в криницю і засипали землею».

Утрачена віра як аргумент зрадника

Усі спроби Петра Легкого знайти в першій половині дев’яностих років минулого століття місце захоронення брата виявилися безрезультатними. Залишалася надія, що прояснити ситуацію допоможе, якщо захоче, колишній керівник служби безпеки Коломийського окружного проводу ОУН на псевдо Кіров. Була підозра, що саме він, погодившись на співпрацю з НКВС, видав замаскований у горах постій, де перебували Борис і Сталь.

У Городенківському районі Івано–Франківщини вдалося розшукати його сестру, і вона дала київську адресу брата. У гості до постарілого зрадника Петро Йосипович поїхав з Юрієм Паєвським, якого разом із мамою–вчителькою (підпільною зв’язковою) Кіров здав енкаведистам. Обох засудили до страти. Матір встигли розстріляти, а син уцілів — після смерті Сталіна вищу міру покарання йому замінили на тривале ув’язнення.

Кіров доброзичливо прийняв земляків у своїй столичній квартирі. Коли ж дізнався про мету їхнього приїзду, то виклав усе, як на духу. «На моїх руках, — зізнався, — немає крові Бориса і Сталя, як це дехто намагається довести. Їх видав Кузнець, якому радянська влада згодом віддячила квартирою в Ірпені під Києвом. Це достеменна правда. Я пішов на контакт із НКВС лише 26 червня 1951 року, бо після загибелі обох друзів–провідників утратив віру в доцільність продовження боротьби. Борис був розумною, освіченою і чесною людиною. Його всі поважали, вірили йому, надіялися на його вміння бачити перспективу й прогнозувати можливий розвиток подій. Повторюю: якби був живий Борис, я б ніколи не пішов на співпрацю з радянськими спецслужбами. Зробив це ще й тому, аби уникнути подальших жертв серед повстанців та їхніх родичів. Думав, що вони відсидять десять–п’ятнадцять років та залишаться живими».

Енкаведист у повстанській шкурі

Насправді ж Петро Легкий з однодумцями зібрав свідчення про те, що за наводкою Кірова енкаведисти знищили понад півсотні повстанців. І самого перебіжчика, добре обізнаного з системою зв’язків та конспірації ОУН–УПА, нові господарі активно використовували для руйнації підпільних осередків аж до 1955 року. «Він нам детально розповів про зрадників, які були до нього, а також про тих, кого особисто здав НКВС, — каже Петро Йосипович. — Ми зізнання Кірова записали на диктофон. Першим, за його словами, був провідник Коломийського окружного проводу ОУН на псевдо Сірий. Мабуть, у Кірова затаїлася образа, що не його, а цього близького соратника Бориса після загибелі мого брата призначили окружним провідником. Ще Кіров зізнався про свою участь у псевдобоївці, до якої входило півтора десятка перевдягнених у повстанців енкаведистів. Вдень вони відсипалися в хаті на околиці Коломиї, а вечорами вирушали тероризувати мирне населення — вбивали, грабували, знущалися передусім над учительками та жінками–медиками, котрих прислали сюди зі Східної України. Всі злочини Кіров записував у блокнот і давав на передрук своїй секретарці на псевдо Маруся. Ці «свідчення» про «звірства» бандерівців готувалися для публікації в «Ізвєстіях», аби дискредитувати ОУН–УПА, зокрема в очах світової спільноти».

Свою «бойову» співпрацю з КДБ Кіров, за його зізнанням, завершив у 1955–му. У нього відібрали автомат, пістолет, гранати, ніж і повідомили, що він їм більше не потрібен. Щоправда, щедро винагородили за зраду — видали ордер на квартиру в Києві. Обоє його синів згодом зробили кар’єру в Комітеті держбезпеки. Тому важко сказати, скільки дрібних відсотків щирості було в покаянному пориві Кірова, коли в присутності двох прибульців із Прикарпаття він схвильовано вимовив: «Я буду писати послання до українського народу, аби простив мені мої гріхи».

Підступно витонченими й садистськи жорстокими методами радянські спецслужби після війни всіляко намагалися зсередини розкласти національно–визвольний рух, намацуючи слабкі місця у розгалужених структурах українського підпілля. Тривалий час воно діяло бездоганно, та вичерпувалися ресурси загартованих оунівців, і керівництво ОУН–УПА у складній ситуації не розгледіло небезпеки від значної частини новобранців. Передусім це стосувалося поповнення рядів повстанців утікачами від мобілізації в Червону армію. Ці рекрути–перебіжчики не мали твердих ідеологічних переконань, тому, не надто вагаючись, здавалися на милість переможців, котрі обіцяли амністію. Зрада поставала і в образах особистих амбіцій, заздрощів, зрештою елементарної слабодухості, що проявлялася в критичні моменти. Хоча було й чимало протилежних прикладів, якими можуть гордитися українці по обидва боки Дніпра. Той же провідник Сірий, про якого згадував Кіров, народився на Донеччині. Його справжнє ім’я — Іван Кулик. Він був офіцером військової частини Червоної армії, яка потрапила в оточення. Утікши з німецького полону, Іван разом із кількома десятками червоноармійців поповнив ряди борців за волю України. І всі вони, на відміну від рекрутів–дезертирів, загинули зі словами : «Слава Україні!». Сірий, за визнанням усіх, хто його знав, своєю відвагою як керівник старшинської школи в Космачі, командир сотні Скуби, а згодом — окружний провідник надихав повстанців на подвиги. Він геройськи загинув у селі Великий Ключів, прийнявши бій iз переважаючими силами енкаведистів, яких привів туди зрадник Кіров.

Автор-  Іван КРАЙНІЙ


Друже Ковалю. -viktor1962


Допомога сайту

Приват – 4149605466065448
Приват$ – 5168742712978968

Зробити переказ на ПриватБанк можна за посиланням ТУТ

ПОДЕЛИТЬСЯ

:
157 queries in 0,913 seconds.